Я давно вже не плачу, не через пісні, не через фото, може просто рани затягнулися, а може я перестала відчувати. Мені вже не страшно втрачати людей, бо це природньо і цілком нормально, але я боюся, що вже й не буде кого втрачати, боюся, що не зможу більше відкрити своє серце, вірити на всі сто, відчувати щось взаємне і рівноцінне.
З часом все стирається, перемелюється, проходить, але не забувається. Нема сенсу щось прагнути повернути, бо зараз я і справді щаслива, в мне легко на душі і на серці, у мені немає ненависті, болю, розпачу. Лише часом з'являється добра печаль.Люблю те, що навколо мене, люблю тих людей які зі мною, часом, люблю навіть увесь світ.
Але й ще не забувайте любити себе, бо лише тоді і вас зможе хтось полюбити. І посміхайтеся більше, бо цей світ і так занадто серйозний.
