Останні подихи осені, останні обійми, останні думки про коханого, останні надії про щастя, останні...
І ще мільйон таких трагічно-сумних "останні"

Чомусь неможиво знайти книгу, де автор, в короткому плані послідовних дій, викладе швидкий спосіб для налагодження твого життя. І ти маєш собі постійно повторювати одне і теж щодня: "все буде добре", їдучи метром додому, поспішаючи на роботу, засинаючи у своєму ліжку, дивлячись на себе в дзеркало і розуміючи, а точніше не розуміючи чому ж ти так любиш наступати на одні й ті ж граблі і звідки ти можеш бути впевненим, що воно і справді буде добре, тобі справді буде добре.
Наближення зими обіцяє лише холод, без натяку на якісь дитачі зимові дива, теплі почуття чи приємні зустрічі. Ти не бачиш чогось хорошо, світлого і рідного ні тут, ні там, ні взагалі
Не відчуваєш щастя, хоча, якщо ти не знав, то це нормально і не страшно - бути нещасним
Будучи нещасним, ти можеш зрозуміти, які чинники сприяють радості, чого тобі не вистачає, і щоб ти ніколи не зробив аби інша людина була нещасною через тебе. Бо це найголовніше - не бути егоїстом, до тих хто любить тебе, до тих, для кого ти і є щастя.
Подумай

Коли востаннє тобі хотілося посміхатися просто так? А коли ти відчував, що лише той простий факт існування людини викликав тепло у твоїй душі? 

Знаєш, а це ж так просто. Але так, ти правий, до цього не легко прийти, перед цим пройде багато часу, депресій, травм, хвороб душі, забуття і болю. Та не дивлячись на всі перепони, одного дня ти прокинешся, вийдеш на вулицю, посміхнешся сонечку і хтось все таки змусить твою душу зацвісти, навіть якщо нині осінь, навіть якщо ти зараз в це не віриш.
Ти подумаєш "а які ж зусилля для цього потрібно зробити?", а зробити треба найменше і найбільше водночас - покохати світ та себе. Ні одна розумна книжка тобі не підкаже як прийти до тієї любові, прийти ти маєш сам і не відомо скільки часу тобі для того знадобиться - роки? місяці? тижні? -відчуєш душею та серцем. Коли посміхнешся перехожому на вулиці, бо тобі просто добре, бо в тобі просто щастя, бо в тобі просто любов.
Може зараз ти найнесчасніша людина у світі, але ти все одно рано чи пізно посміхнешся від щастя

Twitter

Твіттер - одна з найпопулярніших соцмереж на сьогодні, важко знайти людину, яка ніколи про неї не чула. 

Наразі Твіттером користуються більж ніж 250 млн людей по свій планеті, використовуючи його як особистий щоденник, куди можуть постити свої думки, питання, фото.

Особисто для мене Твіттер став важливою частинкою життя за 4 роки користування тому, що тут я знайшла безліч цікавих людей, хороших знайомих і друзів, з деякими з них навіть бачилась у реальному житті. 

Тут немає кордонів. Неважливо в якому місті ти живеш, скільки тобі років, чим ти займаєшся. Головне - бути щирим до людей.

Також Твіттер відкриває можливості знайти аудиторію для власної творчості, для власного "я", обов'язково знайдуться ті, кому сподобаються ваші фото, малюнки, вірші, те як ви співаєте, або просто висловлюєте думки у твітах.

Завдяки цій соц.мережі я відкрила для себе безліч того цікавого, про яке раніше не чула і не бачила, людей з якими мені легко і класно спілкуватися, натхнення до змін, лююбов до світу.

17 Літо

Три місяці промайнули швидко. Хоча насправді вони були дуже насиченими і перенасиченими. Я склала іспити, вступила до університету, знайшла роботу, побачилась в друзями, побувала в горах, зробила багато гарних фото і знову зрозуміла, що не хочу дорослішати. Буремно чекаю свого 17-ліття та сподіваюсь воно буде чудовим. Знаю, що буде мало сну, мало часу на соціалки та на блог, часом і на друзів, але я буду намагатися бути успішною business woman і знаходитиму час на себе і дорогих мені людей.
Обіцяю не боятися нового та в людях бачити лише позитивне, бути наполегливою та щирою, бути котиком. Чого і вам бажаю :)

про щось своє

Весна прийшла дуже несподівано і ось якимось чином вже 13 травня. За весь той час, протягом якого я не писала сюди, багато речей змінилося, багато подій відбулось. 

Щаслива і вдячна за всіх хто зі мною, за все те, що зі мною. Я все частіше розумію, що я люблю цей світ, люблю все до дрібничок у ньому, люблю посміхатися сонечку, люблю задивлятися на квітучі каштани, йдучи вулицею. Я відчуваю натхнення в собі, я відчуваю спокій, відчуваю, що живу, і, що мені подобається те, як я живу.

Я замислююся про літні подорожі, я планую прочитати багато книг, написати багато постів до свого блогу, планую закохатися одного літнього дня і виростити любов, купити скейт і квитки на концерти, побачити своїх твіттерських, обійнятися з онлайн-друзями, вступити до ВУЗу, знайти роботу, яка б мені подобалась і прости жити. Жити щастям в собі, жити у всі наступні хвилини і любити, любити, любити

Зима ще досі тут, ще досі з нами. Залита сонцем підлога, я і думки про майбутнє.

Я давно вже не плачу, не через пісні, не через фото, може просто рани затягнулися, а може я перестала відчувати. Мені вже не страшно втрачати людей, бо це природньо і цілком нормально, але я боюся, що вже й не буде кого втрачати, боюся, що не зможу більше відкрити своє серце, вірити на всі сто, відчувати щось взаємне і рівноцінне.

З часом все стирається, перемелюється, проходить, але не забувається. Нема сенсу щось прагнути повернути, бо зараз я і справді щаслива, в мне легко на душі і на серці,  у мені немає ненависті, болю, розпачу. Лише часом з'являється добра печаль.Люблю те, що навколо мене, люблю тих людей які зі мною, часом, люблю навіть увесь світ.
Але й ще не забувайте любити себе, бо лише тоді і вас зможе хтось полюбити. І посміхайтеся більше, бо цей світ і так занадто серйозний.

Мені здається, що люди втрачають себе. Втрачають інших, втрачають надію, можливості і мрії.
Живуть далі в своїх буденностях, своїх турботах і потребах. Забувають про любов, віру і чесність. Роблять Всесвітом не тих, кого потрібно, думають не про тих. І все життя шукають "тих самих", своїх Всесвітів. Інколи знаходять, інколи втрачають, інколи проходять повз. Живуть свої життя і не помічають той сенс, який в них є, не помічають посмішки перехожих, ввічливих "дякую" і "будь ласка", не знають навіщо все це і навіть не намагаються дізнатися.
Але ж це так просто бачити хороше в людях, любити просто так і не чекати взаємного, бо інколи треба лише віддавати, бо інколи це важливіше від отримувати. Бо на цьому збудований світ і на цьому живемо ми з тобою. І часом в цьому не видно і не буде помітно ніякого сенсу, бо сенсу не існує, бо "сенс" - це лише упередження, бар'єри, перешкоди до щастя.

Щастя - це секундне відчуття, яке ти можеш запам'ятати на все життя і переглядати його як твої улюблені фільми, фотографії і листи. Щасливим можна вже бути згадуючи яким ти був щасливим колись  і навіть не важливо чи будещ ще.

*потік думок*

І от за тиждень Новий рік. І ти ніколи не отримаєш мій новорічний
подарунок, бо вже пройшло більше місяця відтоді як ми назавжди попрощалися.
Я спонтанно зайшла до тебе на сторінку. І настільки здивувалася тому, що нічого не відчуваю. Більше нічого. Що це аж надихнуло щось написати для вас, мої читачі.

Я його не забула, ні. І не збиралася. Просто розлюбила. Просто мені вже все одно на ті думки про нього, я не звертаю увагу, я живу, я йду далі.
Цей рік дав мені багато, він мене змінив, аж надто кардинально і я й справді щаслива, у мене все добре і я за все вдячна, і за нього.
Минулого року я загадала на Новий рік знайти справжнє кохання. І думаю, що це було саме воно. І від цього мені так добре на душі, так тепло, але й трохи печально. Ну ви розумієте.
Не знаю, що точно мені допомогло піти далі без жалю. Може люди, може вірші і музика, а може і він сам. Сам того не розуміючи. Дивно читати про те,  як я його називала коханим, а тепер просто світлим літнім спогадом, правда ж? Самій дивно не менше.
Мені звичайно хочеться щоб мене любили і думали про мене, але я не хочу спеціально когось шукати і витрачати свій час на даремні пошуки, бо коли я так робила раніше, це ні до чого не призвело і от коли я припинила пошуки, він сам прийшов, такий гарний і з покусаними губами. І бац. Все. З цим нічого не зробити;)
І от ще, думаю, що чим менше людина пробула у вашому житті, тим легше вам вдасться її відпустити. 3 місяці - не 3 роки. Погодьтеся.

Напевно цей пост не несе ніякої інформативності, але все ж. Слухайте своє серце, будьте собою, пробачайте людям, будьте добрішими і кохайте, поки маєте час на це, бо час - найцініше, що є у вашому житті. А найголовніше - не замикайтеся в собі, не робіть з людей ідолів, живіть согоднішнім і вірте, що завтра буде кращим, ніж вчора!

Знаєш, це так важко. Я вважала, що той хто кохає не робить боляче, не кажуть найстрашніших слів. Проте, ти сказав.
Наше кохання прожило 73 дні. І так, це було саме воно, хоча я зрозуміла це лише з приходом листопада. Ще не було дня щоб я не згадувала тебе. Бо не можна викинути людину з серця за день з якою у вас є спільні мрії, а шкода. Але в мене є безліч щасливих спогадів, в яких є ти.
Я ні про що не жалкою і мене досі здається, що це взагалі просто сон, але від якого все ж прокинутися не судилося.
Я маю йти далі і знаю, що в мене все буде добре і в тебе також.
Цілую на прощання

маленький монолог до найдорожчого 

Хочу смажити тобі млинці, бачити твої ямочки на щоках і щербинку на підборідді. Хочу обговорювати перехожих і сміятися з різних дурниць, йдучи вулицями цього міста. Хочу їсти з тобою карамельний попкорн на останньому ряді кінозалу, дивлячись якийсь захоплюючий екшн. Хочу цілуватися під Arctic Monkeys і співати вечорами Стрикало, пити біле вино і розмовляти про все на світі. Хочу купувати тобі сорочки, надихати на вірші і просто бути поруч.
Хочу щоб ти мені вірив до останнього і тоді я знатиму, що все не даремно, що ми побачимось, що я побачу ніжність в твоїх очах, що покатаємось на жовто-червоному трамваї під нашу пісню. Ніколи не сумнівайся в мені, прошу, бо я буду вірити у наше майбутнє до останного подиху цих почуттів.

Знаєш, вже листопад. Скоро зима. Зима на яку я чекаю вже майже 80 днів. Зима в якій буду не лише я. Ми будемо. Ми.
Я забула твій запах, забула як цілуватися, забула твою ніжність.
Я закохалася, тепер це стовідсотково і безповоротно.
Не зникай прошу, ти життєво необхідний моєму світові. Надішли хоч один лист, поговори зі мною хоч декілька хвилин, не лишай мене.
Дуже сподіваюсь, що колись це місто стане нашим містом і ти знатимеш його настільки ж добре як і я.
Просто пообіцяй, що все буде добре. Просто пообіцяй.