Вечір. А точніше ніч. Лише шум вулиці і повний місяць. Мені не спиться, тому багато думаю. І про радісне, і про сумне.

Люблю ось так стояти на балконі і дивитися на небо, рахувати зорі і заглядати до чужих вікон, намагатися розгледіти в них людей та колір шпалер на стінах. І в ці моменти заглядання у вікна, я усвідомлюю скільки ж багато людей живе в цих будинках. Сотні, а може й тисячі. І мені завжди цікаво чи хороший в них сьогодні настрій, чи не дуже, чи вони проводять ніч на самоті, чи в коханими, та і взагалі чи щасливі жити у своїх будинках, у своїх квартирах. Проте все ж мене засмучує одна річ – їх тисячі, але серед тих десяти сотень немає тебе.

А ми от так би могли сидіти разом дивитися на місяць, вдихати запах цигарок і слухати хмільні розмови перехожих, дивитися один на одного і просто разом мовчати, мовчати про те, що словами не можна сказати.

Могли б ходити у кіно і цілуватися на останніх рядах, як у всіх романтичних фільмах, могли б гуляти осінніми парками і збирати опавше листя, а потім грітися теплою кавою і обіймами. А ще б могли разом обирати мені сукні, а тобі сорочки, заходити в книжкові магазини за листівками і купувати в МакДональдс хеппіміл.

Могли б… і сотні таких могли б, насправді, але залишаються лише телефонні розмови, смс та паперові листи, котрі мають присмак наших міст.